1. Поняття «нового часу»

Початок нового часу традиційно пов’язують зі зламом XV-XVI ст. Після падіння Візантійської імперії - захоплення турками Константинополя (1453 р.) -середньовіччя швидко відходило в минуле, а такі події, як відкриття Америки Христофором Колумбом (1492 р.) і церковна Реформація (поштовхом до якої стали «95 тез» Мартіна Лютера 1517 р.), знаменували вже нову епоху. Її прихід відчувався в усьому: політиці, господарських відносинах, а найбільше - у культурно-інтелектуальній сфері. Тогочасні мислителі зуміли цілком по-новому подивитися на людину і світ.

Ознаки нового часу

• у світоглядно-духовній сфері: утвердження розуміння світу через ідею природної цілісності та взаємозв’язок людини і природи, а відтак подолання віри в Боже провидіння, вивільнення науки з-під впливу церкви, творення світської культури;

• у політичній сфері: централізація державного управління, припинення феодальних усобиць, об’єднання регіонів у цілісні державні території;

• у просторовій сфері: великі географічні відкриття - європейські мореплавці проклали морський шлях у Індію, відкрили новий континент - Америку і здійснили навколосвітнє плавання;

• у науковій сфері: зміна уявлень про місце Землі у Всесвіті, обґрунтування ідеї про рух Землі та інших планет навколо Сонця (Миколай Коперник), обчислення їхньої відстані до Сонця;

• у сфері виробництва й техніки: винайдення книгодрукування (Йоганн Ґутен-берґ), розвиток гірничої справи та металургії (Ґеорґ Аґрікола, або Бауер), початок переходу від ремісничого до мануфактурного виробництва.

Переходу до новочасності сприяли об’єктивні процеси, передусім господарські. Вони мало залежали від волі окремих людей. Скажімо, поштовхом до великих географічних відкриттів стало завоювання турками Візантії й блокування караванних шляхів на Схід, якими в Європу доставляли прянощі. У результаті було зруйновано торгівлю, що приносила надприбутки. Тому-то й великі географічні відкриття були продиктовані економічними міркуваннями - пошуком морських торговельних шляхів на Схід. Технічні ж винаходи і зміни у виробництві були зумовлені потребою в засобах для існування населення, кількість якого зростала. Однак попри всі ці обставини більшість видатних досягнень - це наслідок наполегливої праці окремих людей, які не боялися труднощів та відповідальності за свої дії.

Новий час - період світової історії кінця XV - початку ХХ ст., який настав після середньовіччя і передував новітній історії. Поняття «нова історія» з’явилося в Європі в епоху Відродження. Його винайшли гуманісти, запропонувавши поділ історії на стародавню, середню і нову. Критерієм визначення «нового часу», його «новизни» порівняно з попередньою епохою був розквіт у період Ренесансу світської науки і культури, тобто не соціально-економічний, а духовно-культурний чинник. Новий час, особливо його ранній період - XVI-XVIII ст. (його ще називають ранньомодерним) - попри очевидні якісні зміни й досягнення, був

суперечливий за змістом: у ньому високі зразки культури (гуманізм і Реформація) поєднувалися із масовими забобонами і крайніми проявами зневаги до людини (як-от на Сході Європи, де замість звільнення людини від залежності запанували панщина й кріпацтво).

Дайте власне визначення поняття «новий час». Визначте події, які відмежовують новочасну історію від середньовічної.

2. Політичний статус українських територій

*

На межі середньовіччя і нового часу українські терени перебували у складі кількох держав - а отже, мали різний політичний статус і різні можливості для участі місцевої знаті в здійсненні влади. Західні землі - Руське королівство - до 1434 р. існували по суті як окремий політичний організм під зверхністю польських та угорських королів. Устрій цих земель спирався на правову традицію княжої доби. Однак після того, як Польське королівство приєднало ці українські землі, поширивши на них польське право й адміністрацію, можливості для вільного розвитку суттєво звузилися. У 1434 р. на українських землях у складі Польського королівства було утворено воєводства - Подільське, Руське і трохи згодом Белзьке.

Костянтин Острозький (1460-1530) - військовий і державний діяч Великого князівства Литовського, князь. Молоді роки провів у військових походах поруч із батьком. Самостійну військову і політичну кар’єру розпочав у 1486 р. при дворі польського короля і великого князя литовського Казимира IV Яґеллон-чика. Славу визначного полководця здобув у битвах з татарами і в литовсько-московських війнах. Зокрема, гучною була перемога в битві з московським військом під Оршею в 1514 р. Знав і поразки, однак умів з гідністю їх долати. Володів більшістю української території, що входила до складу Великого князівства Литовського. За заслуги перед князівством отримав особливе місце в сенаті, а також право запечатувати листи червоним воском, що було привілеєм коронованих осіб.

Волинь, Київщина і Брацлавщина входили до складу Великого князівства Литовського, утворивши по суті литовсько-руську державу. Вплив руської (у цьому випадку українсько-білоруської) складової був визначальним (у деякі часи він практично домінував) як у політичній, військовій, так і в культурній, економічній та соціальній сферах впродовж усього існування Великого князівства Литовського. Князівство було своєрідною конфедерацією, тобто союзом повітів, удільних князівств і земель, які зберігали внутрішні особливості та

значну політичну автономію. Окремі українські землі мали змогу провадити незалежну політику. І навіть після ліквідації удільних князівств (Київське князівство існувало до 1471 р.) зберігався паритет у владній верхівці Великого князівства Литовського між двома провідними етнічними групами - литовською і руською. Фактично половина титулованої знаті князівства була русинами за походженням.

Українське населення становило значну частину мешканців Молдовського князівства. У другій половині XIV - першій половині XVI ст. українська знать брала широку участь в управлінні державою. Українська мова була мовою офі

ційного діловодства та літописання, відчувався виразний вплив української культури і правової системи на життя краю. Показово, що й столиці середньовічного Молдовського князівства (Сірет, Сучава) розташовувалися на українсько-волоському етнічному прикордонні. Однак з часом, через територіальні й демографічні зміни, частка українців у середовищі молдовської знаті, як і українського населення загалом, суттєво зменшилася. Столицю перенесено до міста Ясси. До середини XVI ст. Молдовське князівство втратило первісний переважно український характер.

У пізньому середньовіччі значні простори з українським населенням існували на Закарпатті у складі Угорського королівства. У цьому регіоні на заході українська колонізація (тобто освоєння нових земель) стикалася зі словацькою, на півдні - з угорською, на південному сході - з волоською (волохи - давня назва молдован і румунів), що приводило до появи етнічно змішаних територій. Хоча більшість аристократичних родів Угорського королівства, залучених до влади, і власників земельних маєтків мала угорський родовід, чимало їх походило з інших етнічних середовищ, зокрема й українського. Початок нового часу збігся з розпадом Угорського королівства (вирішальною стала поразка угорсько-чеського війська від турків у битві біля Мохача в 1526 р.). Закарпаття було поділено між Священною Римською імперією на чолі з Габсбурґами і Трансильван-ським (Семигородським) князівством.

На кінець середньовіччя припало перетворення Московського князівства на централізовану самодержавну (з необмеженою владою царя - самодержця) країну. За підтримки монгольських ханів володарі Москви спочатку здобули перевагу над іншими місцевими правителями. Згодом вони зміцнили свою владу, підкоривши в другій половині XV ст. суперників - Ярославське, Ростовське, Новгородське і Тверське князівства, а також позбувшись і монголів. Спроби Московського князівства просуватися на захід призвели до московсько-литовських війн початку XVI ст., під час яких під зверхність Москви потрапила Чернігівщина (не без згоди на те місцевих князів). У 1547 р. великий князь московський Іван IV Грозний проголосив себе царем. Ідеологічним підґрунтям для цього було окреслення себе «господарем всієї Русі» і спроби дорівнятися до найбільших імперій (звідси й твердження, що «Москва - третій Рим»).

Відносна усталеність політичного життя в центральних і західних українських регіонах, які належали до складу Польського королівства і Великого князівства Литовського, контрастувала з невідомістю Степу, який розкинувся на півдні. На Кримському півострові й загалом у Північному Причорномор’ї й Приазов’ї розташувалося Кримське ханство, яке утворилось як відлам Золотої Орди і знаходилося під протекторатом Османської імперії. Північніше розкинулося Дике поле, чи просто Поле, яке тяглося поміж татарськими й українськими фортецями й обіймало ледь не п’яту частину сучасної України. Взаємодія між християнським і мусульманським простором з українського боку підсилювалася господарським інтересом. Він полягав у бажанні захиститися від украй дошкульних турецько-татарських набігів і став каталізатором виникнення і розвитку українського козацтва.

До складу яких держав належали українські землі на зламі XV— XVI ст.? Покажіть ці території на карті.

3. Господарство та соціальні верстви

З наближенням нового часу із Заходу проникала станова система організації суспільства. Українські терени ставали частиною європейського соціального та господарського простору. Стани виникали на підставі не економічних критеріїв, а визначених законами прав, привілеїв і обов’язків. Для людини того часу станова належність була не менш важливою, ніж віросповідання чи етнічне походження. У підсумку сформувалися чотири основні стани - шляхта, духовенство, містяни і селяни. Із часом межі між станами стали майже непроникними.

Особливо закритою була шляхта. У XV і на початку XVI ст. вона накопичувала свої статки не лише завдяки привілеям, які надав король (від 1505 р. польський король не міг видавати укази без згоди шляхти, яка засідала в сеймі), а й за рахунок церкви, містян і селян. Хоча всі шляхтичі були рівні перед законом, насправді між ними існували великі відмінності в достатку, соціальному престижі та політичній впливовості. На найвищому щаблі шляхетської піраміди знаходилися магнати, які мали фактичну монополію на високі посади й величезні землеволодіння. Рівність містян перед законом, передбачена маґдебурзь-ким правом, на практиці теж була умовною. Становище патриція, дрібного купця, торговця, ремісника суттєво різнилося. Чи не найбільше спільного мали між собою селяни, головним тягарем яких були повинності й залежність.

Значний вплив на історію мав і має клімат. Початок XIV ст. ознаменувався різким похолоданням на всій планеті, що з невеликими перервами тривало аж до 1860-х років. В економічному плані одним із найбільш катастрофічних в історії стало XV ст.: 40 зі 100 років були неврожайними, що призводило до голоду. У німецькій літературі XV ст. називають «епохою запустіння», бо суворі зими призвели тоді до загибелі, за різними оцінками, від 20 % до 60 % жителів сіл у Центральній та Північній Європі. Не менше залежала від клімату й економіка, особливо сільськогосподарське виробництво, зокрема на теренах України. Дослідники підрахували, що від середини XIII ст. до середини XVII ст. тут було близько 70 вкрай засушливих і 190 дощових (з буревіями і повенями) років. Наприклад, у 1575 р. річки так обміліли, що Дніпро могли вбрід перейти вівці. Суворішання клімату й загострення боротьби за ресурси уповільнили феодальну роздробленість і посилили політичну централізацію країн Європи.

До початку XVI ст. на теренах сучасної України панувало традиційне натуральне господарство. Часи, коли землевласник не надто сильно втручався в життя селянина, а в містах було реальне самоврядування, згодом вважатимуть утраченим добробутом, хоча й тоді не бракувало злиднів і несправедливостей. Так чи інакше на зламі XV-XVI ст. ситуація змінилася. Пожвавлення господарської діяльності в Європі, зумовлене великими географічними відкриттями, торкнулося й України. У відповідь на революцію цін (значне зростання товарних цін унаслідок падіння вартості благородних металів) і зерновий бум феодали стали перетворювати свої володіння на комерційно орієнтовані господарства -фільварки. Вони прагнули залучити якнайбільше селянських земель до своїх маєтків, а самих селян змусити до панщини. Одночасно відбувалося закріпачення - селяни ставали особисто залежними від землевласників.

Крім традиційних станів початок нового часу на Придніпров’ї, передусім на українсько-татарському порубіжжі, невіддільний від історії козацтва. Найран-

ніші згадки слова «козак» стосувалися татарської сторожі або степових здобичників, на яких скаржилися купці. У 1492 р. уперше в історичних джерелах фіксуються козаки-християни, які в гирлі Дніпра напали на турецький корабель. Козацтво не відразу здобуло соціальний статус, спочатку це було заняття - степовий промисел (від рибальства і мисливства до конвоювання караванів). Дехто йшов «у козацтво» на сезон, а дехто, бездомний і безсімейний, жив так постійно, лише зимуючи у подніпровських містах - Києві, Каневі, Черкасах.

Які зміни відбулися в соціальному та господарському житті України на зламі XV—XVI ст.?

4. Культурно-інтелектуальне життя

Настання нового часу невіддільне від змін у світогляді людини. Одним із найважливіших процесів розумового й культурного життя епохи Відродження було розширення знань про навколишній світ, які набували людинознавчого й етнографічного характеру. Гуманісти розвивали ідею «єдності роду людського». Одночасно із змінами у світогляді зростало значення етнічних (національних) спільнот, які формувалися на основі спільної мови, релігії та території. Перед українцями, позбавленими власної держави, поставало подвійне завдання: відстоювання етнічної самобутності та боротьба за політичне самовизначення.

Навчання вихідців з українських земель у європейських університетах бере початок із середини XIV ст. У XV ст. їхня кількість швидко зростала, зокрема в італійських університетах. Серед студентів-українців, які в той час навчалися в італійських університетах, був Юрій Котермак із Дрогобича, який здобув ступені доктора філософії і доктора медицини в Болонському університеті наприкінці 1470-х років. Згодом він читав там лекції з астрономії і математики, а в другій половині 1480-х років перебрався ближче до батьківщини й викладав астрономію і математику в Яґеллонському (Краківському) університеті. Дослідники припускають, що його лекції слухав Миколай Коперник. У першій половині XVI ст. найпомітнішою постаттю серед українців, які навчалися в західноєвропейських університетах, був Станіслав Оріховський, який згодом здобув славу видатного латиномовного письменника.

Важливим чинником у поширенні ренесансних ідей у XV-XVI ст. було навчання вихідців з українських земель у європейських університетах. Ці виїзди молоді на навчання здебільшого не були випадковими, викликаними тільки приватними причинами - волею батьків-шляхтичів чи власними науковими захопленнями. Їх також зумовлювали економічний розвиток міст, активізація торговельних зв’язків, що породжувало потребу в освічених людях, фахівцях тогочасних інтелігентних професій - лікарях, юристах, учителях. Була й потреба у «вчених людях» - теологах-полемістах і письменниках-полемістах.

Усе ж світогляд і цінності людини в той час на українських теренах формувала переважно церква. Порівняно з попередніми часами, її становище від кінця XIV ст. змінилося. Позбавлена княжої опіки, із стимулятора духовного життя церква перетворювалася на національно-політичну силу, ставала оборонцем української ідентичності. Однак тоді, на межі середньовіччя і нового часу, діяльність церкви, яка за своєю природою була консервативною (тобто напрацьовувала зміни і реформувалася вкрай повільно), було спрямовано тільки на те, аби зберегти непорушність давніх структур. Отож церква не завжди могла сформувати ефективну відповідь на виклики часу. Поширення ренесансної культури утримувало українські терени в європейському культурному просторі. Однак за умов втрати державності (поширення на українські землі влади Польського королівства) відкривало шлях для покатоличення і полонізації суспільної верхівки.

Визначте обставини поширення і вплив гуманізму й ренесансної культури на українські терени.

Прочитайте фрагмент із твору Станіслава Оріховського «Напучення польському королю Сигізмунду II Августу» (1543 р.): «Передусім знай, що не кожна людина здатна бути при владі, а лише така, що за природою своєю прагне до правди і справедливості. Але й цього недостатньо. Треба іще, щоб прагнула вона до науки, яка саму людину зробить і правдивою, і справедливою. Так і природні здібності хоч би які були високі, але людина, яка знехтує наукою, нічого не зробить гідного похвали. Але чому не треба слухати тих, хто відраджує вивчати мистецтва, без яких життя є варварським і нікчемним? (Це стосується всякого правління, а найбільше світської влади). А тому, що ніхто не зробить нічого корисного навіть у найнезначнішому мистецтві, якщо не буде вчитися» (Оріховський С. Твори / пер. з латине. та старопольс. В. Д. Литвинова. Київ, 2004. С. 35). Уявивши себе українським мислителем зі зламу XV-XVI ст., підготуйте звернення до правителя (5-7 речень) з урахуванням інтересів рідного краю.

Відвідавши місцевий музей (краєзнавчий, історичний та ін.), доповніть цей параграф кількома текстовими або візуальними відомостями з історії рідного краю часів пізнього середньовіччя. За потреби скористайтеся віртуальними мандрівками до музеїв (як-от до Національного музею історії України у Києві).

https://cutt.ly/RhoY5QV

1. Коли в Європі відбувся перехід від середньовіччя до нового часу? З якими

подіями його зазвичай пов язують історики?

2. За картою схарактеризуйте політичне становище українських теренів на

зламі XV—XVI ст. Укажіть найбільші українські міста.

3. Скориставшись інтернетом, а також спираючись на попередні знання, добе

ріть відомості про життя містян і селян в Україні у XIV—XV ст.

4. Визначте зміни, які відбувалися в політичному, господарському і культур

ному житті України на межі середньовіччя і нового часу.

5. Як ви гадаєте, що означали для мешканця пізньосередньовічної України такі

цінності, як вітчизна й громадянство?

РОЗДІЛ 1

 

Українські землі у складі Речі Посполитої

(XVI - перша половина XVII ст.)

Попри строкату політичну підпорядкованість пізньосередньовічної України, від XIV ст. політичне, економічне, соціальне та культурне життя більшості українців визначали дві держави - Польське королівство і Велике князівство Литовське. Для українців важливою була як кожна окрема держава, так і відносини між ними, оформлені в XIV^-XVI ст. низкою об’єднавчих угод. Унії поступово зміцнювали зв’язки між двома країнами і завершилися створенням у 1569 р. єдиної держави - Речі Посполитої (буквально - Республіки). Над українськими територіями, які раніше належали Литві, було встановлено польське правління.

Утворення Речі Посполитої значно вплинуло на спосіб життя українців. Воно остаточно підвело риску під княжим періодом, включило місцеве населення в новий суспільно-господарський порядок, зміцнило зв’язки України із Заходом. Одночасно суспільно-політичний лад Речі Посполитої, який називають шляхетською демократією, був сповнений численними протиріччями. З локальних вони могли легко перетворюватися на регіональні й навіть державні соціальні, релігійні та інші конфлікти. Найбільшим опонентом шляхти, яка визначала суспільну атмосферу Речі Посполитої, стало українське козацтво, яке згодом реалізувало ідею Козацької держави.

Працюймо над проєктами

1. Об’єднавшись у малі групи, розгляньте географічне положення Речі Посполитої. Проаналізуйте природні ресурси та визначте економічні можливості регіону загалом і українських теренів зокрема. Результати роботи в групах презентуйте на одному з уроків.

2. Підготуйте повідомлення про відображення подій української історії XVI - першої половини XVII ст. в художній літературі. Запропонуйте однокласникам підготувати відгуки на ваші повідомлення.

3. Доберіть матеріал про історію рідного краю XVI - першої половини XVII ст. Які пам’ятки збереглися з того часу? Як тогочасна історія відображена в пам’ятниках, топонімах (назвах сіл, міст, вулиць), народних переказах? Опишіть зібраний матеріал і підготуйте презентацію.

 

 

Це матеріал з підручника Історія України 8 клас Мудрий, Аркуша